Нова українська школа

Дитиноцентризм в освіті: сутність і підходи

Однією з умов стабільного розвитку та нового якісного прориву в національній системі освіти є забезпечення перебудови та оновлення змісту, форм і методів організації навчально-виховного процесу на засадах дитиноцентризму. Це поняття не є чимось новим.

Дитиноцентризм – один із постулатів, що є визначальними для більшості педагогічних напрямків і течій. Його ідеї покладено в основу багатьох педагогічних систем та наукових теорій різних часів. 

Теоретичне осмислення дитиноцентризму здійснили Д. Дьюї, А. Дістервег, Я. Коменський, Я. Корчак, А. Макаренко, К. Роджерс, В. Сухомлинський, К. Ушинський та ін. У сучасній вітчизняній педагогіці ідеї дитиноцентризму знаходять своє відображення в працях І. Беха, О. Вишневського, І. Зязюна, В. Лозової, В. Кременя, М. Левківського, О. Сухомлинської та ін.

Ідея дитиноцентризму має виступати ключовою у всіх змінах реформації і модернізації системи освіти. Основним моментом дитиноцентризму є допомогти дитині пізнати себе, розвинутись на основі її сильних боків і здібностей. Насамперед потрібно змінити взаємовідносини вчителя й учня.  Вчитель не повинен бути «над учнем», жорстко регламентувати й однозначно визначати його розвиток і пізнання. Тим більше, що час об’єктивно вимагає зміни ролі і місця вчителя в навчальному процесі.   З огляду на низку причин, насамперед, на застосування нових інформаційних технологій, учитель усе більше перестає бути єдиним чи головним джерелом знань для учня. Він має бути партнером учня в навчанні й розвитку. Організація навчально-виховної роботи за принципом дитиноцентризму складна, проте це переконливий шлях формування людиноцентристського, гуманного, демократичного та ефективного сучасного суспільства.    

Під дитиноцентризмом, у сучасному трактуванні цього терміну, можна розуміти особистісно-орієнтовану модель виховання дитини, призначення якої розширення її можливого життєвого шляху та саморозвитку на засадах гуманізації реального буття дитини, посилення уваги до системи її цінностей та інтересів задля формування в неї основ життєвої компетентності.

Пріоритетом діяльності має бути не отримання учнями академічних знань, а надбання умінь життєво необхідних (компетентностей): від комунікативних (знайти спільну мову з оточуючими, друзями, вчителями, однокласниками, батьками, зовсім не знайомими людьми) до творчих (в навчально-трудових справах). І лише за таких умов ми зможемо створити систему освіти, яка б відповідала викликам нового тисячоліття, створити таку школу, яка

-       вчить дітей , ЯК думати, а не ЩО думати;

-       надає їм рівні можливості, а не культивує «рівність»;

-       мотивує на навчання впродовж усього життя, а не прагне навчити на все життя;

-       підсилює спрямованість опанувати і самостійно продукувати ще не існуючі знання, а не змушує зазубрювати «вчорашні»;

-       сприяє становленню інформаційної культури особистості, здатної до активного управління інформацією, а не культивує пасивне некритичне сприйняття інформації (саме це є запорукою переходу від «суспільства телеглядачів»  до інформаційного суспільства);

-       стимулює розвиток горизонтальних партнерських зв’язків, мережевої взаємодії, а не зациклюється на вертикальних ієрархічних зв’язках. 

     

        Повна версія статті